Анонімно

Кожного ранку мене будить мама. Але в четвер 24 лютого, я прокинулася сама. Пішла на кухню. І побачила, що мама плаче. На моє запитання вона сказала лише два слова: «Почалася війна». Я теж почала плакати. Як трішки опанували свої емоції, почали збирати речі. Тато намагався якось нас заспокоїти, говорив що нічого такого страшного не буде, що наше село маленьке і зупинятися тут не будуть.
Десь о 15.00 почали їхати танки, гради та інша ворожа техніка. Хоч батьки нам категорично заборонили виходити з дальньої кімнати, ми іноді підбігали до вікна і спостерігали за тим, що відбувається на вулиці. Вони їхали аж до 22 години. Ревіння моторів, сморід від пального… Земля тремтіла.
Коли починалися обстріли, бігали в погріб. Було дуже страшно. Але один момент запам’ятався особливо: почався обстріл, ми побігли одягатися, щоб заховатися в погребі. Тато закричав, щоб ми швидко лягли на підлогу. І тут одразу від удару розлетілося вікно. Ми виповзли у кочегарку, а потім перебралися до погреба. Я заплакала вже в ньому.Далі почалися дні, коли особливо не розрізняєш день і ніч.
Було прийнято рішення виїжджати. На блокпостах нам батьки сказали, щоб ми не дивилися на орків, адже за «невірний погляд» могли і розстріляти. На одному з блокпостів військовий так вимахував зброєю в різні боки, що про жах.Нам вдалося дібратися до Закарпаття. А звідти поїхали в Чехію.